Ніколи не думав і не мріяв про письменство. Все ж поетом став та вже шість років у Національній спілці письменників України. Юрій Матевощук – автор чотирьох збірок поезій. Нещодавно презентував нову з вибраного та доповненого «Іній». Родом Юрій з містечка Ланівці. Деякий час працював і розвивався у Тернополі, але минулого року знову повернувся до рідних місць. Називає це своєрідним викликом: втілити заплановане, і йому це вдається. Нині координує роботу Культурного центру Єловицьких у Ланівцях, перекладає, а у творчості переходить до складніших літературних форм.

 

Збірку «Іній» презентував у Львові та нещодавно в Ланівцях? Про що вона? Скільки часу писалася і чим відрізняється від попередніх?

У якийсь час я дійшов висновку, що автор (передовсім, поет/поетка) зазвичай пишуть одну книжку впродовж свого літературного життя. Не так часто буває, коли автори балансують з жанрами, темами та стилістикою. Щось з’являється, щось зникає, але основа впродовж років вибудовується і залишається сталою. «Іній» – це книжка вибраного та доповненого. Важливий момент, що в цій книжці практично немає «соціалки» – віршів, які вважаю, пишуться лише на певний період часу, на злобу дня так би мовити. А потім актуальність цих поезій зникає. В мене достатньо таких текстів, але в цю книжку я намагався їх не додавати. А залишив ті, які, як на мене, мають шанс залишитись на майбутнє, якщо це комусь буде потрібно. Хотів, аби це видання вийшло досить лайтовим. Тому радий пропозиції товариства «Твоїх рук атоми», яка втілила цей задум в реальність. Книжка – абсолютний хендмейд і тим вона унікальна. У Львові робив презентацію в рамках Форуму видавців. Був ще Луцьк. Потім мав бути Тернопіль та декілька інших міст, але щось не складалося поєднати. Тому трохи загальмували. А в Ланівцях я вже давно не робив особистих презентацій. Років шість, напевно. Ризикнув і був приємно вражений, тому що все вдалося дуже добре.

 

Які автори і книги формували тебе як поета? Що надихає писати власні тексти?

Найбільша проблема авторів, які починають писати – це те, що вони на когось рівняються. Звісно, спочатку це потрібно, але потім вкрай важливо з тієї «голки» зіскочити. Бо дуже вже в нас багато прикладів імітації як не Ліни Костенко, то Сергія Жадана та інших. Кожен автор має пам’ятати про плекання власного стилю. Бо навіщо тоді писати «повтори», якщо є першоджерело? Колись мені дуже подобалися поети-неокласики, а також представники імажизму. Але сказати, щоб якийсь конкретно автор чи книжка вплинули – такого немає. Щиро захоплююся новими для себе відкриттями – нещодавно таке було з книжками Ігоря Калинця, наприклад. Керуюся правилом «Якщо можеш – не пиши». Останнім часом ставлюся до своїх текстів дуже критично.

 

Тепер ти пишеш у Ланівцях? Розкажи про Культурний центр Єловицьких

Оскільки в Ланівцях тепер живу, то так, здебільшого і пишу. Хоча не так багато. Все ж таки, давно для себе зрозумів і розставив пріоритети щодо роботи: спочатку культурний менеджмент, тоді переклади, тоді написання власних творів. З першим вдається поки дуже добре – Культурний центр Єловицьких – це мрія, яка здійснилася і продовжує здійснюватися, адже наша робота вже дала дуже гарний результат. Кінопокази, лекторії, презентації книг та проектів, різноманітні тематичні клуби та концерти – там все є для чудового дозвілля. А ми трохи це направляємо в правильне русло. Коли говорю «ми», то маю на увазі Молодіжну раду, де я також є учасником, а також керівництво громади. Дійсно, підібралося дуже класне гроно людей, з якими приємно працювати. Багато проєктів втілюємо, а головне те, що маємо від цього позитивний фідбек – це дуже надихає. Як вже говорив, друге – це переклади і наразі продовжую перекладати з польської книжки класика польської літератури, народженого в Тернополі, Корнеля Філіповича. Два дуже значимих романи у його творчому доробку. Попередньо у 2015 році вже виходила мною перекладена книжка цього автора «Провінційний роман».

 

Чи задумуєшся про прозові твори? Про що хотів би написати?

Так. Якраз пишу. Гостросоціальний роман. Якщо не лінуватимусь і всі ми будемо живі-здорові, закінчу. Маю таку надію.

 

Що зараз для тебе письменство і як себе почуваєш у Національній спілці письменників?

Передовсім для мене ця організація, як інструмент та засіб комунікації та спілкування з місцевими авторами. Раніше я ставився до неї досить критично, навіть ще під час вступу у 2013 році. Але з роками я зрозумів, що принаймні на Тернопільщині цей осередок організації НСПУ є дуже важливим. Завдяки спілці я краще і ґрунтовніше познайомився саме з творчістю тернопільських авторів: як класиків так і сучасників. Але якщо говорити про організацію загалом, про київський офіс та вектор розвитку – то мені здається, що вона давно перестала виконувати свої прямі обов’язки, залишилась на периферії і «дихає на ладан». Її ще років двадцять тому потрібно було перекваліфіковувати в певний «Інститут письменника», який би займався допомогою та підтримкою авторів, сприяв би перекладам українських авторів іноземними мовами, організовував резиденції для письменників, надавав різноманітні ґрантові підтримки та інше. На разі цих посилів з центрального офісу я не бачу. Звісно, можна говорити про недофінансування і всяке таке. Але я думаю, якби у них було бажання та кваліфіковані менеджерські здібності, ми б не говорили зараз, чому спілка в такому стані. В регіонах, на місцях, ситуація трохи краща. І вважаю великим здобутком те, що на разі Тернопільська організація різними силами, але видає книжки членам спілки. Це дуже важливий показник.

 

Найбільш масові та знані літературні події світу скасовують через коронавірусну пандемію. Що відомо про літературно-мистецький фестиваль «Ї» у Тернополі?

Ситуація наразі є дуже складною. Ми поки що нічого не коментуємо з командою фестивалю «Ї». Слідкуємо за ситуацією. Надіємось на краще, але, звісно, вже маємо декілька планів розвитку подій. Якщо ситуація з вірусом не буде стабілізована у світі до травня, то імовірно, ми будемо переносити проведення фестивалю на осінь цього року. Оголошених учасників вже дуже багато. Будемо намагатися з ними також домовитися про перенесення дат. Здоров’я людей найцінніше і ми, звісно, приймемо будь-який розвиток ситуації. Поки що чекаємо травня. Як писав Юрій Андрухович «Травень є травень. І ми неповторно живі…», але також в Андрія Любки є рядки «Головне – дожити до вересня, дотягнути, Не розучитися дихати, не збожеволіти…».