Текстів близько сотні, частина з яких з музичним присмаком. Тернопільський поет, родом зі Збаражчини, Михайло Пінчак не належить до жодної літературної організації. Чотири роки тому заснував літературно-музичний проєкт «litCORE». Відтоді його тексти звучать під акомпанемент музичних інструментів й вирізняються особливою емоційністю. Михайло є переможцем літературних батлів, учасником багатьох поетичних вечорів, фестивалів та літературних проєктів.

Тернопільському читальному клубу Михайло Пінчак розповів, що пише зараз, як народжується поезія, та як віднайти гармонію.

Які рядки римуються зараз? Чи не «тиснуть» на творчість карантинні будні?

“Добре, коли є причини сміятися.

Найкраще, коли сміятися є до кого.

Усе, що зав’язане нами, мало колись розв’язатися.

Цвіту, тобі, весняного! Кохання – тривкого!”

Тиснуть, безперечно. Найскладніше було адаптуватися спочатку, адже відбулися значні зміни у життєвому ритмі, які складно сприймалися. Проте злами та проблеми супроводжують кожного дня і це навчило того, що не треба зависати на одній точці, а розцінювати швидше як можливість зробити щось нове, або допрацювати давно розпочате. Найгірше, звичайно, без нових вражень та частих поїздок. Виходимо з того, що маємо. Поки вдається генерувати ідеї, хоч і значно повільніше.

«Небо впирається в стелю» – не тільки під час ночей, вихідних чи карантинних заходів, а й впродовж більшої частини життя (у всіх сенсах). Це дуже болить»

Вірш «Небо впирається в стелю» написаний минулого року, нещодавно озвучений і навіть створено відеокліп. Наскільки я зрозуміла з вашого допису змінився і сенс. Що потрібно, аби небо не впиралося в стелю?

Не те, щоб змінився. Швидше набув нових значень. Пишучи щось, я сам часто не розумію відразу всіх прихованих сенсів, які вкладаю у текст. Якщо оцінювати ситуацію загалом, то спершу, треба відзначити, що робиш і для чого. Адже безсенсового продукту, який не несе жодного смислового навантаження – безліч. І це стосується практично усіх галузей. У певний момент я зрозумів, що ми з «litCORE» зайняли важливу нішу і те, що ми робимо, знаходить слухача і чіпляє своєю атмосферністю й емоційністю.

«litCORE» – проєкт у якому ваші тексти з присмаком рок-музики, розкажіть про нього. Як створюється музика під ваші слова?

litCORE – проект, який пов’язує літературу й музику. Його особливість полягає в тому, що склад музикантів та музичне наповнення залежить від концепції заходу і є постійно змінним. Таким чином, під час кожного виступу наживо виникає унікальна імпровізація, яка більше не повторюється. Це те, що стосується живих виступів. А якщо брати до уваги запис альбому, то 99,9% заслуги варто віддати моєму другу і композитору Олександру Жизномірському. Він запарювався не один десяток годин, аби написати музику, записати все це і звести докупи. Ну, а ми допомагали чим могли. Це є для мене яскравим прикладом бажання й постійної підтримки. Зараз «litCORE» – це хаотичний рух. Напрямок, у якому є тільки певні послідовності й закономірності. Сподіваюся, він і далі ростиме й буде нести добро та допомогу іншим, створюючи імпровізації та взаємодії з іншими проєктами й течіями.

Згадували, що «Ліхтар» – один із найважчих текстів.  Чому?

Один із найважчих записаних текстів. Саме на цьому хочу наголосити. Соціальні тексти рідко несуть легкість, позитивне мислення чи приємний післясмак. У даному, дуже багато боротьби, суперечності й болю, який відчувають люди через смерті, війни, не правильні рішення, втрати, легковажність, різні релігійні вірування. Відчуття, наче складаєш речі в рюкзак, а вони ніяк туди не вмістяться і шви вже починають тріщати. Коли «дамбу прориває», виникають такі тексти, після яких важко зібратися і жити так, як раніше.

(прим. послухати поезію “Ліхтар” можна за посиланням).

Як народжується та чи інша поезія? Є улюблені? 

Шляхом статевого акту. Жартую, звісно. Говориться, коли є що сказати. От і все. Так, я багато читаю інших і можу відзначити улюблених сучасників чи класиків, але не люблю розповідати про це, щоби перші надто не задирали носа, а другі – не перекручувалися у могилах. До речі, часто можу використовувати тексти інших людей на власних читаннях, вказуючи авторів. Це відбувається для популяризації маловідомих, зазвичай. А ще применшує егоцентричність навколо. Бо люди, котрі приходять читати свої тексти перед аудиторією, діляться на два типи: ті, хто хочуть поділитися важливим, донести певний посил і зрозуміти для себе нове; ті, хто вважає себе на стільки класними, що готові відсмоктати собі й хочуть переконати інших у правильності цього вибору. Я ні до чого не закликаю. Це виключно моя суб’єктивна думка, якою ділюся.

Чи не виникає бажання таки надрукувати збірку з текстами? До речі, скільки їх?

Бажання виникає, тим більше, що текстів близько сотні, мабуть. Вже важко сортувати і знаходити потрібні. Процес топчеться на місці через те, що не можу знайти ілюстратора, який би відчув і підкреслив сенс. Та й коштів потрібно багато, адже кожна робота потребує матеріальної винагороди. Тому книги будуть трохи пізніше. Вірю, що на усе свій час.

«Крига на ближньому озері знову стекла та скресла.

Перехожі співають пісні про смерть і про те, що скоро воскреснуть.

Починаю співати свою. Хоча вона мало схожа на пісню:

«Сім разів впади, піднімися вісім. Сім разів впади, піднімися вісім…»

«Навчіться жити з собою в гармонії» – написали в одному з останніх дописів. Чому важливо віднайти гармонію і яка вона у вас?

Гармонія – це вміння приймати себе у тілі, в яке вас посадили. Без нарікань, заздрощів, ниття та іншої блювоти. Я дозую те, чим хочу займатися і змінюю процеси, аби не зациклюватися й не нудитися. Зазвичай, роблю все, що мені подобається. Якщо ж випадає так, що є перелік речей, які не хочу виконувати, то відштовхуюся від зворотного – роблячи те, що найменш огидно, принципово чи лінь. Чому варто віднайти гармонію? Все просто. Аби «дах не поїхав». І це ще м’яка форма завершення. Людина може довести себе до стану, коли більше не стягне знаходитися у своєму тілі. Особливо, як навколо дуже багато радників, котрі знають як для неї краще і яким життям їй треба жити. І все, нема людини. Ото була, і нема.