Мар’ян Радковський родом з села Острів, що неподалік Тернополя. Писати поезію почав ще у шкільні роки. Власної збірки не видав, але вже готує до друку свій перший роман «Люди зі скла і бетону».

Нині Мар’ян проживає у Львові, донедавна працював радіоведучим FM Галичина, створює подкасти для україномовної радіостанцї у Чикаго URC Radio, є засновником Cult Art Studio. У Тернополі його знають як координатора літературно-мистецького фестивалю «Ї» та радіоведучого Ух-радіо.

З творчістю молодого письменника познайомився Тернопільський читальний клуб.

Свою творчість розпочинав з поезії, пригадай, про що писалося за шкільною партою?

Перші вірші з’явились ще десь в класі дев’ятому. Причина появи доволі поширена – симпатія. Звучить банально та й по суті очікувано, але то були нульові, я затятий романтик і викручувався як міг. Симпатія так і не стала взаємна, а «творчий дебют» не пішов. Оглядаючись назад я тверезо розумію, що то ванільні соплі, а не вірші, наївні, місцями смішні і розмазані, але все ж, то був який не який досвід.

Коли задумався над прозовим твором?

Просто одного дня, а точніше ночі сів за ноутбук і почав писати твір. За годину-дві мав готову першу главу з персонажами, діалогами, описами, сюжетом – ці складові, наче лакмусовий папірець для автора. Вони можуть розповісти багато. Цей розділ я розкинув друзям і послухав, що вони скажуть. В основному зайшло, ясно що не усім і прислухався я саме до тих у кого була критика. Якщо ти пишеш, носії конструктивної критики – твої друзі, а ті яким все супер/окей/прекрасно/чудово – твої фани. Дружи з тими і з тими. Це я тоді й зрозумів. На дворі стояв 2014 рік. Після цього написав ще три розділи і поклав у «довгу шухляду» з якої поки що його не витягував.

Що підштовхнуло писати?

Я зрозумів на власному досвіді, що світ історій без рим і коротких рядків мені подобається куди більше. Це паралельна реальність, де ти розставляєш декорації, налаштовуєш погоду, час доби і розставляєш персонажів, які наділені своїми рисами характеру, страхами, мотивацією і шкідливими звичками. І після цього всього починається найцікавіше – це все оживає. Тобі залишаться стежити за цим світом і описувати те, що відбувається. Розумієте? Є випадки коли в ідеї задумується одне, але під час письма історія сама веде тебе. Ти це відчуваєш кінчиками пальців при дотику до клавіатури. Ти переживаєш це з персонажами, яких ти створив, а сперечатись з ними тобі не на руку.

Фото Nataliia Sachavska

На якому етапі зараз роман і чи є уже назва?

Роман «Люди зі скла і бетону» зараз переживає перечитування і прописування окремих деталей. Десь треба додати кращий опис, десь треба переписати діалог і розділ за розділом йде редагування тексту. Мені бракує досвіду, тому маю проблеми з оцінками обсягу роботи. Думав це «шліфування» займе декілька днів, а воно тримає вже тиждень.

Чи можеш привідкрити сюжетну лінію?

«Люди зі скла і бетону» – роман в якому розповідається… та по суті з назви вже трішки стає ясно про що. Про нас – людей. Сюжет розповідає про групу чоловіків зі Львова, які займаються нетрадиційним видом бізнесу і, ні, цей бізнес пов’язаний з секс-послугами. Все більш закручено.

Скільки часу писав роман, у ньому виключно художній вимисел чи опрацьовував також першоджерела?

Соромно визнати, але над ним я працював два роки, звісно, ж з сильними перебоями. Взагалі для авторів початківців, самодисципліна і регулярність роботи – серйозна проблема з якою справляється далеко не кожен. Поняття «шукаю натхнення» чи «чекаю сприятливого часу» це перша, головна помилка всіх, хто пише. Поки написання твору не зробив роботою, доти розмови про нього залишались єдиним його втіленням.

Якої реакції чекаєш від читачів?

Чекаю на різні відгуки. Перша робота – це завжди перші помилки, тому чекаю серйозної критики від дійсно далеких, малознайомих мені людей. Я розумію, що всім не можна сподобатись й ідеального твору ще ніхто не написав. Ми навчились з мультиків, що якщо є злодій, то він втілення зла у всіх його проявах. Якщо хлопець – позитивний герой, то він мало не святий. Благо – світ змінюється і ми бачимо дедалі більше творів, серіалів, де герої не білі і не чорні, а сірі. Люди є різні і немає абсолютно білого чи абсолютно чорного, це швидше палітра відтінків та градієнтів. Своїм твором я спробував розповісти історію саме з таким посилом.

Працюючи радіоведучим, встигаєш нотувати ідеї?

Робота радіоведучим це взагалі робота-мрія. Для письменника саме те. Ти пропускаєш через своє життя людей різного калібру і це ще та пожива для ідей. Самі ідеї нотую вкрай рідко, дотримуюся вислову Стівена Кінга про те, що нотатник – це найкращий спосіб зберегти погані ідеї, а хороші ти не забудеш.

Світлина Олеся Литвиновича на Радіо FM Галичина 

Розкажи про написання сценаріїв до коміксів. Що надихає на створення історії?

Минулої весни я запустив челендж «місяць без смартфона». Блог публікувався у виданні Gal.net і раз в тиждень я публікував статтю про реалії життя з кнопковим телефоном у бум смартфонів. До статті завжди додавались ілюстрації в дусі коміксів і на статтю звернули увагу Ua Comix. Ми проговорили багато ідей, які зараз розвиваються паралельно, але основна з них це адаптація роману «Люди зі скла і бетону» для коміксу. Що надихає? Люди, які працюють над коміксами – це суміш дитини і Леонардо Да Вінчі. Вони майстри своєї справи і часто працюють лиш би створити щось класне. До українців лише приходить розуміння, що комікси це не малюнки для дітей, а окреме мистецтво, ціла індустрія, де люди творять кольорову магію на папері. І ти коли бачиш це все, ти розумієш «якщо влізти в цю тусовку, вона мене змінить» і ти хочеш тих змін, ти хочеш туди потрапити.

Є уже начерки для наступних творів?

Є багато ідей, персонажів та думок, які мають шанс ожити на сторінках. Є твір, персонажі якого мають мати сімейні узи з персонажами твору «Люди зі скла і бетону», твір називатиметься «Тутанхамон». В центрі історії чоловік з манією величі, а в основі твору люди з психічними захворюваннями. Я ще не доріс до цього роману, тому до його написання підходжу дуже бережно.

Яким бачиш свій письменницький шлях?

Ви ж розумієте, що те, що я бачу – це лише мрії та плани. Я чітко бачу, що там є і де б я хотів бути, але якщо цього не станеться, то це інтерв’ю сприйматиметься дуже смішно. Головне для людей творчих залишатись в цій ніші, на стільки довго на скільки ти зможеш. Зробити своє письмо своїм хлібом і пристрастю. Якщо мені це вийде, то я помру щасливим.

Дякуємо за розмову! Чекаємо роман «Люди зі скла і бетону» на книжкових полицях, і наступного інтерв’ю вже з презентації. Творчих успіхів!

Ілюстрація Дарці Зіроньки