Сьогодні у нас особливий день. І не тому, що 25 листопада наближає нас до зими, не тому, що на термометрах заспокійливі +6, а швидше тому, що сьогодні я розповім про людину, яка в свій час вдихнула у мене натхнення своїми текстами, змушувала проживати мурашками по тілі кожне слово, відчеканене сильним голосом, показала, якою може бути українська творчість.

Перед нами поле мертвої поезії Тернополя. Чомусь проєкти з прикметниками у назві, пов’язаними зі словом «мертвий», зазвичай вирують життям більше, ніж будь-які інші. Як говорила Каша Сальцова про гурт Міська Барбари – «Мертвий півень – найживіша українська група» – так можна говорити і про представників «Тернопільської поезії мертвої». І сьогодні, я хочу вас познайомити із одним із них. Саша Пилипчик – молодий Тернопільський поет, організатор та мій хороший друг.

Перш ніж почати це інтерв’ю, я розповім про своє перше враження від Саші.

Надворі початок 2020 року, десь приблизно лютий місяць, і тоді він був ще справді «лютим». Традиційно на площі проводять якесь зимове свято, куди запросили спілку поетів та музикантів Тернополя «Кава без кофеїну», частиною якої ми були. І в цій круговерті обличь та поглядів, віршованих слів та слів верлібром, людей, що пробігають навколо, був той, хто змусив їх зупинитись і послухати. І от він постає на сцені. Ніби весь із чорної матерії, яка ховає в собі якесь незрозуміле таїнство, сигаретного диму, що відділяє його від людей, проте не відсторонює, у чорному пальто із довгим волоссям – він рядок за рядком не дає тобі відвести погляду. Тоді порівнювала його із героєм Гоголівських романів. І досі думаю, що він ідеально б в них вписався.

Таким було моє перше враження. А яким буде ваше? Поглянемо.

 Про перші кроки

Ой, це смішна історія. Це був 2016, або ж 2017 рік, я тоді сидів на балконі та говорив із своєю тодішньою дівчиною, що хотів би спробувати писати поезію. І я її написав. Проте вона залишилась у видалених діалогах у соцмережах, які не відновити. Чесно кажучи навіть не пам’ятаю, що там було. Тоді я якось це закинув, а відновив писати вже у 2019 році.

 Перші літературники проходили на стільчику в квартирі перед друзями. Якщо говорити про ті серйозніші, то це були Літературні Читання у Молодіжному центрі, а потім різні «Вільні Мікрофони» та творчі вечори. Тут насправді варто зазначити, що каталізатором всього були мої друзі, які буквально змушували мене відвідувати їх.

 Немає нічого кращого ніж публіка, яка тебе дійсно слухає. І це любить кожен. Тоді відбувається чистий процес отримання енергії від творчості. Тоді кожен розуміє всі дії та всі слова.

Я загалом люблю виступати без мікрофону, бо це прибирає бар’єр між публікою та митцем. Тоді я можу відчувати зал. Взаємодіяти з ним. І це робить виступи живими.

Про поезію

Поезія для мене – це спосіб висловитись.

 Я дуже добре пам’ятаю слова Михайла Пінчака: «Бережи свою голову» – бережу;

Романа Воробйова: «Будь чесним з собою» – чесний, хоча дурити себе солодше;

 Уривок з вірша Сергія Жадана: «Світ лишається теплим, уривчастим,

з духом гірким торф’яних пожеж»…

 І з таких уривків складається все.

  Є певні переломні моменти в розумінні того, що відбувається навколо. Вони стають поштовхом. Це ніби дії на підгрунті. Поезія хоче цього підгрунтя. Вимагає сконцентрованості на подіях. І кожна п’янка стає по-своєму доречна.

 Про Тернопільську поезію

Тернопільська поезія важка, і з потугами воскреснути стає ще важчою. Її не можна просто слухати. На жаль, коли ти приходиш на читання, а там 7 людей, і половина з них твої друзі, то з’являється глибоке розчарування. В поезію ніби і вірять, а проте в ній ніхто насправді не зацікавлений, і від цього стає дуже сумно.

Про сучасну поезію

Сучасна поезія, як і Тернопільська, вимагає все тієї ж уваги та зосередженості від читача чи слухача, якщо це читання.

Якось моя мама мені сказала: «Ліні Костенко 90 років, проте її розуміє вся Україна. Сучасну поезію розуміють одиниці». І це справді феномен української творчості. Зараз важко здивувати когось, особливо, якщо тебе не сильно слухають. І це, мабуть, ключ до розуміння того, що поезія прагне простоти, але повинна привертати увагу.

Перехід до української поезії

Я довгий час був, та і досі є, прихильником срібного віку поезії. Української теж, але більше російської. Це був період репресованих митців, що закінчували життя досить трагічними муками. Хоча мама казала мені «Почитай поетів, що померли після 40-ка, а не до». Відповідно була більша начитаність та надивленість саме російською мовою.

Можу сказати, що на мій перехід до написання віршів українською повпливали Тернопільські поети, з якими я познайомився та яких почув на читаннях. Я почав мислити українською і зрозумів, що за допомогою неї, я можу більше сказати. До того ж, це спосіб привернути увагу до української мови, та маленькими кроками популяризувати українську літературу.

Про натхнення

Натхнення… Натхнення це відмазка, яку я обожнюю. Тут важко сказати. Мене надихає музика, люди, ситуації, те, що навколо мене, включаючи погоду.

Про творчість (тут варто уточнити, що я поставила питання відносно того, чи є вірш із своєї творчості, який Саша ненавидить, і чи є той, який найбільше любить)

Насправді не можу так сказати. Навіть передивившись старі. Кожна поезія несе за собою енергетику, щось сакральне. Її не можна просто викреслити чи уникати. Швидше є вірші, які ти зачитуєш рідше, бо вони викликають емоції, які ти не можеш показати. Але ти їх згадуєш, коли приходить якась ситуація, і є люди, перед якими ти можеш бути собою.

Про поціновувачів

Мабуть найціннішою подією для мене став Фестиваль «Ї». Я там був від Тернопільської поезії мертвої, мене надрукували в антології. Там були поціновувачі, саме ті, хто справді слухав.

Ще був один виступ цього року, знову ж таки в Молодіжному центрі. Там не було багато людей, але там була увага до слів, яка насправді найцінніша для будь-якого митця.

 Щоб пізнати поезію Сашка, її потрібно слухати і найголовніше – чути. Тому якщо хочете долучитись до цього таїнства – чекаємо вас у неділю о 18 год у закладі Стоун Стріт (м. Тернопіль, вул. Руська, 18) на вечорі слів та музики.

Саша Пилипчик. Фото: Папороть

Трилогія

Пам’ятай про смерть

І живи кожним

Подихом

Рухом

Поглядом

Кожним скороченням м’яза.

Пам’ятай про смерть

Але

відчуваєш біль

Ти живий

відчуваєш страх

Ти живий

відчуваєш тепло

Ти живий

Але

Пам’ятай про смерть

Та живи.

Живи кожним днем.

Бери від життя все що хочеш

Але

Пам’ятай про смерть

Ти можеш зруйнувати рамки

Але не переступай кордони

Ця грань тонка

І майже непомітна

Але вона є

І пам’ятай про смерть

Та живи

 

Думки курця (флюрографія)

Білі короткі шматочки отрути

Що змушують відчути життя,

Ніжність згорання нервових клітин,

Дивний смак торішнього листя

Що гірчить у горлі самогубця,

обраний шлях до  кінця?

Вирішення задачі, не звільняє від залежності!

отруйним димом у отруєне нутро

Самознищення ще ніколи не було таким приємним

Таким повільним і невизначено-шаленим

Ніколи не знаєш, лотерея!

У котрій немає виграшної комбінації!

У котрій неможливо купити новий квиток!

 

Ти вдихаєш на повні груди, відчуваєш смак,

легке пощипування температури,

тримаєш його у собі,

видих, спокій, ти знову ти.

 

Незважаючи на отруту, знову береш

Білу, подовгасту, розділену на дві частини,

(Та бачну та фільтрову)

Скріплену якимось незрозумілим клеєм,

Завернуту у нездорово білий папір,

Чим більше їдкого диму тим ж краще?

Так ще одну, і можна іти далі.

Вогонь, сигарета, попіл та дим,

Повні легені брудного повітря.

Це кабінет флюрографії?

-результати-

Все чисто.

Відійшло!

Перекур.

 

Алкогольне сп’яніння що триває декілька місяців

Провал, що не зупиняється навіть на обідню перерву

Повільна куля, що проникає крізь: шкіру, кістки, м’язи

Прямо до мозку, і ти відчуваєш пробиття, усі переходи.

Сп’яніння, що не перериває навіть часткова зайнятість

І уже не важливо що, головне аби на ранок було чим похмелитися, а на вечір, не менше двадцяти градусів,

Інакше не то,

Похмілля як стан свідомості,

тверезість нормальний стан

невідомо чого, чиєго мозку

невідомої мені людини

навіщо мені такі люли

вони не знають хто я такий

а хто я, навіщо я, не розумію

хто це сказав, хто тут

свідомість, світло, я сам

неважливо що там учора

Я усе пам’ятаю.

Дзвінок.

“Що учора було? ”

*ми бухали*

“Зрозуміло… *

Гудки.І відмерлих клітин мозку більше не злічити

відрахувати днів

По пам’яті, не можливо .

Написаних із у стані віршів.

Подих, нарешті свіже повітря !

Зник цей їдкий запах що зустрічав щоранку

Нарешті, я не чую цей запах!

Ах свіже повітря .

Що було учора?

Бляха, не можу згадати.

Я ж не пив.

Наслідки.

Зрозуміло.

Папороть