Вечори зимою, особливо в колі приємних людей, завжди мають якийсь особливий шарм, навіяний чи то запахами мандарин, чи то ароматами глінтвейну, чи то просто святковою атмосферою, що крізь усі щілини заходить разом із протягами зимових вітрів. Якось мабуть так можна охарактеризувати вчорашній вечір у Арт Галереї НаПошті. Вечір, мов зоряне небо, був всіяний сміхом, поезією, історіями, що раз у раз відбирали нитку діалогу та плели її у різних напрямках а потім знову повертали на місце, та голосу, що захоплював серця.

Отож вчора відбулась презентація книг Уладзімєра Арлова у перекладі та співавторстві Олександра Ірванця – прозової збірки «Краєвид з ментоловим ароматом» і поетичної збірки «Все як раніше лише імена змінилися». Модерував зустріч незмінно Юрій Матевощук.  За його словами бачити Олександра Ірванця у Тернополі – це вже хороша традиція. Тож вчора, ТЧК мав змогу долучитись до неї.

Як сказав Юрій Матевощук: «Білорусь почала звучати українською саме завдяки пану Олександру». Тож на зустрічі перекладач розповів, чому він приділив стільки уваги авторам саме цієї країни. Прозвучала там і чарівна історія кохання однієї білоруської поетеси та поета із Рівненщини, в наслідок чого в руках пана Олександра з’являлись досить унікальні видання, привезені цією поетесою.

Олександр Ірванець вперше познайомився з Уладзімєром Арловим завдяки німецькій міжнародно просвітницькій організації DAAD. Тоді в межах її ініціативи, вони привезли письменників із Німеччини та Білорусі, серед яких був і Уладзімєр, що вже тоді зацікавив перекладача.

Що ж до книжок, то прозова збірка «Краєвид з ментоловим ароматом» складається із чотирьох частин. Медом для вух було слухати уривок однієї із повістей у виконанні пана Олександра, а також отримати короткі характеристики кожної із них, аби зрозуміти різноманітність автора.

Отож перша повість «Краєвид з ментоловим ароматом» – достатньо фантазійна історія кохання, з ароматом не тільки ментолу, але й містики.

«Сибірська повість» – це «такий жосткий соцкритичний реалізм», як сказав сам Олександр.

У «Полоцькому оповіданні» Арлов фактично писав себе, а тому постає перед нами біографічною короткою прозою.

А от «Орден Білої Миші» – це синтезовані спогади Уладзімєра про «радянщину» та дух тоталітаризму, що утворюють цілісну іронічну антиутопію, такий собі «політичний гротеск».

Що ж до поезії, то Олександр Ірванець говорить: «В прозі перекладач раб, а в поезії – суперник. Я люблю перекладати. І люблю робити це красиво». Тому не дивно, що поезія, яку нам вдалось почути на вечорі, приємною луною досі звучить у наших сердечках.

Самі вірші написані верлібром, проте з присутньою ритмікою, що не дає заблукати між рядків. Але я б хотіла звернути увагу на один унікальний римований вірш під назвою «Вітер». Арлов здебільшого пише історичні та біографічні твори. Дуже цікаво, що в одній із поезій, він поміщає відсилку до своєї книжки, перекладеної Олександром, яка зараз продається у Львові. Слухати рядки та уявно блукати тими місцями Львова, про які він писав, і намагатись уявити людей, що стали персонажами його історії… і все це у супроводі голоса Ірванця.

У збірці зустрічається й «інфарктна поезія», написана у спогадах про жахливу хворобу. Особливо запам’ятався вірш «Дід Федір», де смерть до чоловіка прийшла в образі Тіни Тьорнер. Потрібно лише кілька секунд, щоб від усвідомлення суті, на спині пробудились мурашки, а повітря, затримане перед останніми рядками, різко вийшло з грудей у глибокому реалізмі та розумінні історії.

Олександр Ірванець характеризує Уладзімєра Арлова як дуже відкритого та чесного письменника: «Він зовсім по-іншому пише, читає та розуміє». І, мабуть, цим він захопив перекладача, а тепер поступово захоплює читачів України.

Сподіваюсь, що традиції залишаться сталими, і ми ще не раз побачимо пана Олександра на теренах нашого міста. Щиро дякую за цю зустріч – той вечір не був холодним, і приміщення розігрівалось історіями, сміхом та поезією.

Папороть
Світлини – Юрко Ліщук