За вікном уже листопад. Зима справді близько, як ти й писав, Юро. Зараз це відчувається як ніколи. Тиждень тому, я стала власницею свого примірника невеликої книжечки форми ідеального квадрата, форми води, що заповнює кожну мою частинку,  форми гордості та захоплення.

Місяць тому я картала себе за те, що не змогла потрапити на жодну із твоїх презентацій, але безмежно раділа, за тебе.

Два місяці тому,  осінь стала ще теплішою, завдяки поетичній збірці мого хорошого друга, молодого Тернопільського поета та фотографа Юрія Ліщука «Ставозеро».

Ледь зупинила себе, щоб не прочитати збірку за одну ніч, а повільно  і виважено смакувати кожну поезію, поглинаючи кожне слово і обдумуючи кожен зміст. Я досі, тримаючи її у руках, і, перечитуючи деякі вірші вже по 6 колу, думаю, наскільки красиво Юра відкрив частинки міста, про яке ми забули, через те, що живемо набором автоматичних маршрутів.

Безмежно дякую Юрі, за відповіді на мої запитання, щоб ви теж могли увійти крізь ці двері і наповнити свою осінь поезією.

Чому назвою збірки стало саме “Ставозеро”?
Назва взята із заголовка однойменного тексту, вміщеного в книзі, і в ній закладено два значення.

По-перше, тут є очевидний зв’язок із Тернополем — містом, в якому я народився, прожив усе життя, яке продовжую його досліджувати, і яким я надихаюсь. І добра частина текстів, присутніх у книжці, а також більшість фотографій звідти ж прямо пов’язана з його локаціями, об’єктами та мешканцями.

По-друге, зараз поняття «став» і «озеро» відносно міської водойми є тотожними, і попри те, що історично вона була, є і залишається ставом — адже її колись для кращого захисту замку вирив засновник міста Ян Амор Тарновський, і тільки протягом совєтських часів водойму стали називати озером — я ставлюсь до цього лояльно. Та все ж хочеться, аби була якась історична справедливість, бо більшість людей, з котрими я спілкуюсь незалежно від міста, — іноді й з власне тернополянами — досі вказують на те, що водойма є озером. І замість того, аби на ту тему сперечатись, хотілось би, аби ті два поняття між собою були поєднаними, що я й вказав у назві книги.

Поезія за який період часу увійшла до збірки?
Якщо брати точні роки — то був період з 2016 по 2020 роки, починаючи з першого курсу навчання в Тернопільському технічному університеті. Серйозний вплив на тексти мав у мене період пандемії та карантину у 2020 році, тому близько половини творів у книзі — з того періоду, який ще досі є свіжим в пам’яті.

Ще варто згадати, що більшість текстів з 2016-2017 років, які могли бути вартими додавання і яких нема в книзі, я полишав у групі з текстами майже неактивного профілю ВКонтакті, куди заходжу заледве раз на рік. Але я вже не став їх додавати, не бажаючи збивати порядок, та й по загальній тематиці мені не дуже вони підходили. Хоча якщо вони зможуть здатись вартими внесення у майбутні видання – то їх туди обов’язково внесу.

Що означає для тебе “Ставозеро”?
То є насамперед об’єднавчим поняттям. Поезія мені допомогла знайти багатьох однодумців, зокрема й поза літературним процесом, котрі теж себе затишно почувають у цій сфері діяльності, адже багато людей, задіяних в письменництві, свій час віддають на розбудову і розвиток держави та формування чи позитивну зміну людських думок та ідей.

Які були труднощі чи цікаві історії у процесі підготовки?
То був загалом довгий та затяжний процес. Труднощі виникали хіба що при роботі зі середовищем Word, але вони були дріб’язковими. А цікаві історії… була одна, яка була мені також уроком на майбутнє.

Ситуація наступна: в процесі редагування макету я попросив філологиню і засновницю проєкту «Р.І.Д», а також мою хорошу знайому Іванку Світляр перечитати його перед відсиланням до друку, себто побути бета-рідеркою, на що вона погодилась. Бета-рідерство в підсумку було з розлогими коментарями до більшості текстів, що передбачали посутні зміни, які я прийняв. Від решти бета-рідерів, до яких я писав, були або лише відгук, або дрібні поправки, які мало стосувались структури відібраних текстів.

Я помилково сприйняв Іванчине бета-рідерство за редагування і вписав її ім’я-прізвище в якості редакторки, не узгодивши цей момент з нею, що й стало помилкою, яку вже не виправиш – тираж давно лежить в мене.

Благо, ситуацію швидко залагодили, і я тоді перед нею вибачився за неузгодженість в даному питанні і взяв цілковиту відповідальність за редагування книги на себе.

Скільки часу зайняла робота над збіркою?
Близько року я працював над макетом книги — і десь стільки ж часу паралельно пішло на підбирання та відсіювання текстів. За той період проглядав близько ста з лишком віршів — період написання був довгим, тому й варіантів було немало.

Що ти відчував, коли вперше забрав із друкарні книжку, що написана тобою?
Повну палітру емоцій. Роботу видавництва «Крок» і особисто пана Юрка Завадського я ціную – в них до сих пір виходить чудова серія перекладних поезій, і щодо оформлення книги я базувався на наявних із цієї серії книжках. І коли побачив свій тираж цілком – відчув полегшення, щастя від проробленої роботи, що я недарма самотужки оформлював книгу, адже ідея з книгою насправді довго виношувалась, назрівала.

Ти презентував свою збірку у трьох різних містах. Опиши – як це було? Як прийняли збірку у Львові, Івано-Франківську та Тернополі?
Були насправді двоякі відчуття – з одного боку, можливість здійснити це наживо і говорити з людьми в одному приміщенні була натхненною і мене заряджала подібна енергетика, навіть якщо народу було зовсім трохи. Натомість після проведення заходів у Івано-Франківську та Львові я відчував певне спустошення – наче вимкнули світло і забули вкрутити свіжу лампочку. Була потреба в перезавантаженні, що в мене й досі триває, адже я зараз майже не пишу нічого і прагну відновити свій літературний ресурс. Тим паче, зараз необхідно мені закінчити університетські справи – написати магістерську, захистити її взимку і остаточно розпрощатись з університетом, тому на літературу буде дуже мало часу.

Авдиторія на подіях була не сильно велика – по 5 людей в Тернополі та Франківську і 10-12 людей у Львові. Проте мені вдавалося навіть в найневдаліші моменти іноді ставити презентації – наприклад, на момент проведення заходу в Тернополі припав молодіжний форум.

Хто допомагав у приготуванні презентації?
Насамперед люди, котрі керують локаціями – «Na Пошті», «Вдома» та «Назва», адже вони дали можливість провести презентації у власних затишних просторах і за це їм вдячний. Зокрема: у «Вдома» навіть вдалось показати відеокліпи на кілька текстів із книги, що я особисто вважаю успіхом.

Говорячи про відеокліпи: в книжці розміщено три QR-коди з посиланнями на три відеотексти – «втрачена земля», «експромт про зміни клімату» і «11:09», останній з яких було відібрано до фінальної стадії міжнародного поетичного онлайн-конкурсу «Mili Dueli» – з понад 800 учасників я зумів вийти до фінальної п’ятдесятки, де є одним із двох представників від України. Конкурс базується в місті Яйце (Боснія і Герцеговина) і переважно спрямований на балканський фронт – тому тут можна зазвичай побачити багато сербів, боснійців, хорватів чи чорногорців. Станом на запис цього інтерв’ю триває голосування за вихід до ґранд-фіналу, де буде представлено двадцять п’ять найкращих авторів із п’ятдесяти.

Хто з поетів чи письменників був запрошений чи відвідав івент?
Переважно були знайомі автори: і в якості модераторів – Богдан Кирста і Мар’ян Радковський, і в якості гостей – Микола Антощак, котрий є членом НСПУ, Роман Коржик, котрий паралельно курує інтернет-виданням «Артефакт» і Павло Гоц – музикант, учасник гуртів «Joryj Kloc» і «NAZVA».

Якщо не таємниця, про кого поезія «бісбог»?
Вірш не має прив’язки до когось, проте сюжет тексту було змальовано протягом служби Божої у Львові. Я зазвичай приїжджаю до бабці та сестри погостювати, особливо влітку – як-не-як, звідти більшість членів родини походить. І на Маковея, здається, під час богослужіння звернув увагу на чоловіка, котрий став навпроти однієї з колон храму, тет-а-тет, і став злегка трястись, немов бити поклони стоячи. Мене надихнуло на написання паралельно думка про те, що ми можемо і таким чином відпускати гріхи чи якісь тягарі зсередини, аби до них більш не повертались.

Як ти підбирав поезію, яка ввійде саме в цей цикл?
Попри відсутність дат, всі тексти подано в хронологічному порядку – керувався тільки цим.

Ти також розмістив у збірці власні фотографії – їх варто вважати акомпанементом поезії чи вони існують як соло-партія?
Здебільшого акомпанемент. Фото часто підбирались під певні тексти, аби візуально доповнити, дати читачеві уявлення, як та чи інша ситуація у вірші виглядає, як її бачив автор. Хоча фотографії загалом в книжці мають доповнювати написане – провідними вони бувають хіба що при складанні віршів у необхідні їм форми та риси.

Який вірш зі збірки ти найбільше любиш та найбільше ненавидиш? (якщо такий є)
Тяжко назвати найбільш улюблений, адже в книзі є кілька таких – «Зима близько», «11:09», «40», «полювання», тощо. Якщо ж обирати конкретний – мабуть, оберу таки «11:09», бо його тема, його образність мене досі подекуди тривожить, а це додає палива, енергії для роздумів і, відповідно, нових текстів. А найменш улюбленого я тут не виокремлю. Можливо, згодом знайдеться в мене вірш звідти, який я не захотів би читати чи згадувати на подіях чи в тісних колах, та наразі такого нема.

Інтерпретація на папері вірша «Порожньо» була такою з самого початку, чи краплеподібні форми народжувались вже у процесі створення збірки?
Була з самого початку – дуже вплинули снігопади на початку 2020 року, рідкісне на ту пору явище. Мене інколи кидає у, скажем так, вірші-паттерни, котрі набувають насамперед явної візуальної форми, і цей текст є яскравим тому прикладом. Може вистачити тільки тексту, а буває так, що головне – розмістити форму і придумати смисловий заголовок, щоб годен було зрозуміти, про що йде мова. Вірші-паттерни – то продовження традицій футуристичної поезії 20-30х років, яка процвітала в Україні в період діячів «Розстріляного Відродження», і його наслідки та спадщину ми досі продовжуємо пізнавати.

«Відчуваєш

Як щось безжаліно

Летить тобі в обличчя

То опадають додолу

Дощові краплі

З охололим серцем»

Дякую тобі Юліше, за кожне слово у віршах, дякую за розмови та твої відповіді. Збірку Юрія Ліщука можна отримати написавши йому у соцмережах. І я справді рекомендую пірнути у «Ставозеро», бо ви не зможете залишатись на березі, бо ви не зможете його не полюбити.

 Папороть