Поки ми насолоджуємось часом, проведеним із рідними, ностальгуємо та згадуємо близькі серцю моменти, сповна відчуваємо, що таке «дім», варто і нам згадати про імена, що ми повинні тримати у своїй пам’яті.

Сьогодні ми розповімо про прекрасного романіста з Тернопільщини – Романа Васильовича Андріяшика. Його часто позиціонують як письменника «втраченого покоління», бо його твори співзвучні із творами Ремарка, Гемінгуея або ж Фітцджеральда.

Народився прозаїк 09 травня 1933 року у селі Королівка Борщівського району Тернопільської області у селянській родині. Одразу по закінченні Борщівської середньої школи служив у радянській армії. Пізніше навчався на фізико-математичному факультеті Чернівецького університету, а у 1964 році заочно закінчив факультет журналістики Львівського університету.

Друкарська кар’єра Андріяшика почалась із 1957 року, коли він працював журналістом у газетах та видавництвах. Перший же роман «Люди зі страху» побачив світ у 1966 році. Бачення війни у поглядах прозаїка відрізнялось від класичних, він показував війну як абсурд, як щось, що повністю суперечить індивідуальності та продукує почуття страху. Проте саме цей роман, представив автора на літературній арені шестидесятників як вмілого та талановитого митця. Після виходу роману Андріяшик став членом Спілки письменників СРСР. Продовженням роману «Люди зі страху» стали «Додому нема вороття» (1976) та «Думна дорога» (1982). Вони були опубліковані у журналі «Прапор» під назвою «Полтва». Полтва – це підземна річка Льовова, хоч її і замурували у бетон, про неї досі говорять «під чавунною декою клекочуться і б’ються об мури темні запінені потоки». Тема роману охоплює події у Західній Україні 1916-1919 років. У ньому протиставляється бездуховність та духовність. Такий відкритий націоналізм у романі став ударом для тоталітарної влади. Тому не дивно, що на той час критики негативно сприйняли роман, і автор не міг друкуватись.

Фото Тернопільської Обласної Бібліотеки для Дітей

Після «Полтви» до 1976 року тривала видавнича ізоляція письменника. Повернувся він у 1976 році із творами  «Додому нема вороття», що продовжує тему «Людей зі страху»; «Кровна справа»; «Думна дорога»; «Сад без листопаду».

У своїх психологічних романах Роман Андріяшик створював важкі та драматичні події, проводив аналіз людини з її страхами, почуттями та свідомістю.  Саме це є унікальним елементом стилю письма автора – детальний психоаналіз людини ХХ століття.

Останнім романом прозаїка став «В кінці престолу». У ньому він описав самотню людину, яка намагається протистояти всім обставинам, що в кінцевому результаті зводиться до яничарської окупації душ людей.

Під час пожежі в батьківській хаті згоріли рукописи роману «Камінний хрест» про Василя Стефаника та незакінчений роман «Мойсей» про Івана Франка. У 1988 році за роман «Сторонець» Роман став лауреатом Шевченківської премії, в тому ж році був лауреатом літературної премії «Благовіст».

Помер Роман Андріяшик 2 жовтня 2000 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Роман Андріяшик у свої творах показував людську душу, що прагнула вибратися із ярма та позбавитись страху. Найвищою цінністю для нього завжди була людська гідність та людський дух.

При підготовці статті використовувались матеріали із Вікіпедії та https://tobm.org.ua/roman-andriyashyk/