Побачила світ нова збірка «Краківські сезони камеральні» поета Володимира Дячуна видавництва “НК-Богдан”.

Зручний формат друкованого видання, яке спокійно уміщається в дамську сумочку, портфель із паперами, «бананку» та зручно лягає в руку. Носити друковані емоції так зручно…

Незвичний прийом розташування текстів на сторінці, який вже знайомий прихильникам Володимира Дячуна, стрічка кардіограми автора на обкладинці, та ілюстрації талановитої тернополянки Олександри Масик з гризайль-серії «Зеники» додають збірці відповідне тексту візуальне навантаження та з порогу запитують читачів, чи готові вони до особистого?

САМ – КРОК ЗА КРОКОМ (уривок)

крок за кроком воно є так:

спочатку випродуєш батьківський дім

потім втрачаєш сім’ю

після того позбуваєшся вітчизни

і — врешті

усіх рідних людей

осідаєш

десь на смітниках чужини

серед куп залізяччя і каміння

огороджений іржавим дротом

оточений свинцевими хмарами

заколований із незнайомим блиском в очах псом…

КРАКІВСЬКІ сеЗОНИ КАМЕРАльні. Чому камеральні? Це, все-таки, результат до недавнього часу «закритих», «кімнатних», «камерних» слів і почуттів, чи систематизація та обробка еміґрантських, заробітчанських емоцій та творів, народжених у польових умовах краківських передмість? І так, про Польщу тут буде багато, але про батьківщину – все ж більше, власне, на мою думку, тут усе про Неї.

Дрова у вогні стріляють

дрова згадують

як буди деревами

дерева згадують

як були лісом

ліс згадує

що був не сам

а хтось настирливо

перешкоджав згадувати…

у лісі метушаться люди

наздоганяють

один

одного

і стріляють у спину

стріляють

стріляють

дрова у вогні

українці на чужині

УКРАЇНЦІ НА ЧУЖИНІ –

ДРОВА У ВОГНІ

Розпочинаємо сезон разом з автором в камері і продовжуємо його сезоном із Зеником (так-так, ЗЕНИКИ Олександри Масик допоможуть уявити багатоликість середнього сезону) та закінчуємо сезоном у повітрі… З таких трьох розділів складається збірка, де кожен містить свої локації та емоції (частенько й не свої).

(уривок)  землистий (за кольором лиця)

і геть-чисто зосереджений (направду!) польський

(а яким іще інакшим він може до дябла бути?!) Зеник

так-от: настирний зе-зо Зеник брався за корбу

щоб завести допотопну машинку для перевозу сміття

і тоді корба трусила й трусила ним

а він увесь з голови до п’ят трясся

як дим з вихлопної труби…

Як часто у думках ми повертаємось у місця, де нам було добре, чи не дуже? От якби звірити кардіограми тих почуттів і спогадів про них… Чи значно відрізняються між собою кардіограми жалю і радості, ненависті і кохання? – питання спеціалістам. Ми ж зупинимося на творах збірки, які такі різні почуття викликають.

СЕРЦЕ… (уривок)

… серце нагло випадає із тіла

воно не встигає за своєю кров’ю

упадає за нею… не співпадає…

упало у свій ритм отож аритмія тіла

й оце, найгірше, стається десь далеко

від того місця народився

і розпочав всій рідний ритм

провалюєшся у чужий

в чужину – наче в пітьму

і ось урешті серце

в-и-п-а-д-а-є зі свого ритму – …

Чому часто монохромні зображувальні твори викликають у нас кольорові емоції? Чи не тому, що в житті все прагне до гармонії і рівноваги? Чи не легше було б написати (описати) соковито-яскраві емоції, щоб рецепієнт не пропустив, побачив, занурився? Але хіба можливо все життя харчуватися, до прикладу, солодкими соковитими персиками? А як же гірка кава? А терпка груша? А солона карамель? Вони також можуть бути солодкими, але по-своєму. І в нашому житті без різних смаків та емоцій ніяк, еге ж?

(уривок)  Яка ж то радість

Не відчувати власного серця

Яка ж то печаль

Не відчувати вітчизни

Яке ж то горе

Не відчувати батьків

А то все від того

Що їх не мати –

Ну серця ні вітчизни ні батьків…

Вибач, шановний читачу, що мій текст ряботить знаками питання, але саме таку кількість запитань (та де, значно більше, ніж 16))) викликає у мене збірка Володимира Дячуна, хоч і є вони здебільшого риторичні… Зрештою, після занурення у світ «Краківських сезонів камеральних», впевнена, кожен на деякий час зміниться. Адже ж часто нам хочеться змін осінніми вечорами?

І що з тим робити? От хіба цю збірку почитати…

Анюта Лазорко для ТЧК